Міжнародні та політичні дослідження

ДИПЛОМАТИЧНІ ІНСТРУМЕНТИ УКРАЇНИ В УМОВАХ ВІЙНИ: МІЖНАРОДНА ПІДТРИМКА ТА ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ПРІОРИТЕТИ

О. В. Банчук-Петросова, О. В. Кравченко, І. В. Жеребятнікова — Fri, 29 May 2026 00:00:00 +0300

Повномасштабна війна, розв’язана Росією проти України, трансформувала зміст діяльності держави й суспільства у зовнішньополітичному вимірі, сформувавши небезпечне протистояння між світовими центрами впливу. Сучасність позначена зміною пріоритетів і засобів української дипломатії та формуванням унікального досвіду діяльності України на міжнародній арені. Мета дослідження полягає в аналізі дипломатичних інструментів і міжнародної підтримки в контексті формування зовнішньополітичної стратегії України в умовах війни. У статті розглянуто чинники дестабілізації міжнародної безпеки в умовах збройного конфлікту, що супроводжується систематичними порушеннями норм і вимог міжнародного гуманітарного права. Уточнено цілі та завдання воєнної дипломатії Києва. Проаналізовано основні здобутки та проблеми української дипломатії в умовах війни. Обґрунтовано значення міжнародної підтримки для забезпечення базових правових гарантій у кризові періоди воєнних конфліктів. Виокремлено характерні риси зовнішньої політики України у воєнний час, зокрема: помітне зростання активності та ініціативності у зовнішньополітичній діяльності, запровадження нових інструментів публічної дипломатії (зокрема адресних виступів перед парламентарями різних країн світу), концентрацію ключових напрямів зовнішніх зносин на президентському рівні, спроби розширити й посилити політичну та дипломатичну присутність у «проблемних» для України регіонах світу. Наголошено на необхідності розроблення та практичного впровадження міжнародних законодавчих норм і жорсткої санкційної політики як елементів системи гарантій дотримання базових гуманітарних прав. Доведено, що нинішній зовнішньополітичний курс України, орієнтований на ефективний опір російській агресії та векторність руху до ЄС і НАТО, отримує позитивну суспільну оцінку й підтримується більшістю громадян країни.

ПОЛІТИКА США ЩОДО РЕГІОНУ ЗАХІДНИХ БАЛКАН

І. О. Ільченко — Fri, 29 May 2026 00:00:00 +0300

Сполучені Штати Америки залишаються єдиною країною, яка має глобальну стратегічну присутність і можливості використання сили на світовому рівні. Так чи інакше, США залучені до всіх нагальних проблем і присутні у всіх гарячих точках світу. Саме США відіграли визначальну роль у врегулюванні локальних воєнних конфліктів в 90-і роки ХХ ст., що були спричинені розпадом СФРЮ. Проте незважаючи на значні ресурси як «жорсткої», так і «м’якої» сили, Сполучені Штати не змогли повністю взяти Західні Балкани під контроль. Протягом останніх двох десятиліть західнобалканський регіон досяг певної стабільності. Інтеграційна політика, всебічна (фінансова, економічна, політична, інституціональна) американська і європейська допомога мали позитивний результат – Словенія і Хорватія увійшли до Європейського Союзу і НАТО; Албанія, Північна Македонія та Чорногорія стали членами Альянсу. Однак, всупереч позитивним змінам, регіон залишається ареною численних невирішених проблем. Серед них територіальні суперечки, посилення авторитарних режимів, корупція, низький рівень життя тощо. Крім того, поступове перетворення глобального світоустрою з однополярного на багатополярний зробило Західні Балкани полем конкуренції між головними акторами – США, ЄС, Китаєм, Росією. Наразі можна констатувати, що західнобалканський регіон характеризується значною нестабільністю через, по-перше, невирішеність внутрішніх проблем, по-друге, через невизначеність зон впливу глобальних та регіональних гравців. Політика США щодо регіону Західні Балкани (РЗБ) за останні тридцять років еволюціонувала від активного втручання до дипломатичної присутності і певної фінансової допомоги. В ХХІ ст. західнобалканський регіон вийшов з зони стратегічних інтересів США. У Вашингтоні взяв гору підхід, що відповідальним за розвиток РЗБ має бути Європейський Союз. Однак, навіть нинішня ізоляціоністська адміністрація Д. Трампа, з її підходом «Америка понад усе» не означає «Америка ігнорує», тож Вашингтон продовжує впливати на розвиток РЗБ.

ПОТЕНЦІАЛ МІЖНАРОДНОЇ АКТИВНОСТІ США ЯК ЧИННИК ФОРМУВАННЯ ЇХ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ПРІОРИТЕТІВ

І. В. Кадольонок — Fri, 29 May 2026 00:00:00 +0300

У статті досліджується, як широкий спектр глобальних можливостей США впливає на пріоритети їх зовнішньої політики. Предметом аналізу є «потенціал міжнародної активності» США, що охоплює економічні, військові, дипломатичні та технологічні ресурси держави. Проведено детальний аналіз наявних наукових праць, публікацій та статистичних даних, які демонструють роль США як світового лідера та реакцію на нові виклики. Зокрема, розглянуто долю США в світовій економіці близько 26% світового ВВП, обсяг оборонного бюджету 916 млрд дол. у 2023 р. найвищий у світі та глобальну мережу військових баз 128 закордонних баз у 49 країнах. Систематизовано пріоритети американської зовнішньої політики, спираючись на опитування громадської думки зосередженість на боротьбі з тероризмом, ядерним розповсюдженням, енергетичній безпеці, підтримці союзників тощо та офіційні стратегічні документи. У роботі показано, що в умовах трансформації світового ладу та зростаючої конкуренції з Китаєм і Росією США як потужний «глобальний поліцейський» підтримують пріоритети, спрямовані на збереження лідерства в традиційних військових і дипломатичних сферах та посилення ролі в новітніх технологічних, інформаційних напрямах. З’ясовано, що високий рівень міжнародної активності накладає «відбиток» на зовнішню політику США: з одного боку, зростають вимоги до поділу тягаря світової безпеки серед союзників особливо серед республіканців, з іншого підтримується глобальна відповідальність США у сфері безпеки й економіки. Використано методи теоретико-аналітичного огляду, порівняльного аналізу статистичних даних та експертних висновків. Результати дослідження свідчать про те, що потенціал міжнародної активності США прямо корелює з її зовнішньополітичними пріоритетами, які переважно зосереджуються на забезпеченні національної безпеки, економічного добробуту та стримуванні глобальних загроз.

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ГЛОБАЛЬНОГО ЛІДЕРСТВА У СУЧАСНИХ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ

Б. В. Мірінчик — Fri, 29 May 2026 00:00:00 +0300

У статті здійснено комплексний теоретико-методологічний аналіз трансформації концептуальних засад глобального лідерства в архітектурі сучасних міжнародних відносин. Метою дослідження є теоретичне переосмислення природи лідерського потенціалу в умовах переходу до поліцентричного світопорядку, виявлення інноваційних детермінант сили та обґрунтування авторської класифікації моделей лідерства у сучасному світі. Методологічну основу роботи складає системний підхід, що дозволяє розглядати лідерство як функцію структури міжнародних відносин, а також порівняльно-історичний метод, застосований для вивчення еволюції концепцій від класичного реалізму Г. Моргентау та К. Уолтца до новітніх мережевих та когнітивних моделей. Автор фокусує увагу на розмежуванні категорій лідерство, гегемонія та панування, обґрунтовуючи перехід від статичного статусу наддержави до динамічного процесу управління глобальними процесами. На основі аналізу актуальних звітів World Economic Forum та IISS за 2025 рік доведено, що традиційні воєнно-політичні показники втрачають монополію на утримання статусу лідера, поступаючись параметрам цифрового суверенітету, стратегічного мислення та етичної відповідальності акторів. Конкретизовано науковий результат, який полягає у виявленні механізмів нормативного лідерства на прикладі стратегії Європейського Союзу, що базується на ефекті Брюсселя та здатності встановлювати глобальні стандарти регулювання штучного інтелекту. Наукова новизна дослідження полягає у розробці та теоретичному обґрунтуванні авторської класифікації моделей лідерства за масштабами та функціональною спрямованістю, що дозволяє розмежувати універсальне лідерство як всеохоплюючий вплив та секторальне лідерство як домінування у стратегічних нішах, зокрема в космічній, напівпровідниковій та енергетичній сферах. Резюмовано, що сучасний гегемон – це суб’єкт, який поєднує стратегічну глибину ресурсного потенціалу з гнучкістю та здатністю до формування легітимних правил гри в умовах цифрової трансформації світових процесів.

ДИПЛОМАТИЧНА МЕДІАЦІЙНА ТЕХНОЛОГІЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ ВРЕГУЛЮВАННЯ КРИЗОВИХ СИТУАЦІЙ У СУЧАСНИХ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ

А. Б. Олійник — Fri, 29 May 2026 00:00:00 +0300

В статті визначено сутність кризи як суспільного явища. Встановлено, що в теорії міжнародних відносин криза розглядається як фаза загострення міжнародного конфлікту, яка є початковою. Наголошено, що ключова проблема кризи – сприйняття подій як серйозної загрози національним інтересам і цінностям осіб, які приймають рішення в сфері безпеки; криза завжди має суб’єктивну сторону. Зауважено, що виникнення криз в міжнародних відносинах є постійним явищем, яке вимагає управління та врегулювання, і відповідно активних заходів для їхнього попередження або врегулювання. Підкреслено, що криза завжди супроводжується жорстокістю, насильством, жертвами. З’ясовано, що розуміння кризи як загрози обумовлює пошук ефективних дипломатичних методів, прийомів та інструментів. Зауважено, що одним із таких дипломатичних способів є медіативна технологія. Відмічено, що медіація – це здійснення примирної процедури за допомогою нейтральної, неупередженої третьої особи – медіатора (посередника), який користується довірою всіх зацікавлених сторін. Означено, що багатоваріантність розуміння поняття «медіація» надає можливість розглядати її як різновид соціальної технології. Запропоновано розуміти під поняттям «дипломатична медіаційна технологія» посередницькі практики, що реалізуються в міжнародній політиці за участю медіатора (незалежної третьої сторони), який організовує та спрямовує ведення переговорів і допомагає сторонам дійти взаємовигідного рішення. Зауважено, що дипломатія – це процес, за допомогою якого уряди, діючи через офіційних агентів, спілкуються (зазвичай у формі переговорів) один з одним. Наголошено, що дипломатична медіаційна технологія є гнучким інструментом дипломатії, що використовується для врегулювання міжнародних криз шляхом ведення переговорів. Підкреслено, що в сучасній дипломатичній практиці сформувалося декілька форматів ведення переговорного процесу: модель торгу та ігрові моделі. Запропоновано, застосувати дипломатичну медіаційну технологію «реституційної медіації» задля розв’язання Ізраїльсько-Палестинського конфлікту. Зазначено, що доцільно при розробці медіаційної технології врегулювання Ізраїльсько-Палестинського конфлікту взяти за основу концепцію реституційного правосуддя, яке засновується на принципі примирення. Запропоновано процедурну модель дипломатичної медіаційної технології вирішення Ізраїльсько-Палестинського конфлікту. З’ясовано, що етапами реалізації дипломатичної медіаційно технології «реституційної медіації» є: етап визначення доцільності проведення процесу переговорів у формі «реституційної медіації»; етап підготовки до проведення процесу переговорів у формі «реституційної медіації»; етап проведення процесу переговорів у формі «реституційної медіації»; етап контролю за виконанням рішень, що були прийняті під час проведення процесу переговорів у формі «реституційної медіації».

МОНІТОРИНГ ВЗАЄМОДІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ ТА СУСПІЛЬСТВА В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ В УКРАЇНІ

Я. М. Попович, В. П. Левченко, В. М. Попович — Fri, 29 May 2026 00:00:00 +0300

У цій статті розглядається динаміка змін в оцінці викликів та факторів підвищення ефективності взаємодії політичної влади та суспільства в умовах воєнного стану в Україні. Визначено, що взаємодія політичної влади та суспільства являє собою інституційну та нормативно врегульовану форму реалізації прав громадян на участь у прийнятті публічних рішень та публічно-політичної комунікації між органами влади, громадянами та інститутами громадянського суспільства на основі демократичного врядування. За результатами моніторингу викликів та загроз взаємодії політичної влади та суспільства в умовах воєнного стану виявлено позитивну тенденцію щодо продовження демократизації відносин між державою та суспільством, розширення можливостей для участі громадян та громадських організацій у прийнятті та реалізації рішень. В умовах воєнного стану в Україні розробка адаптивної та ефективної моделі співпраці між політичною владою та громадянським суспільством є надзвичайно важливим фактором сталого демократичного розвитку. Така співпраця має бути інституціоналізованою та базуватися на принципах прозорості, підзвітності та громадського контролю за діяльністю влади. Результати моніторингу змін експертних оцінок факторів підвищення ефективності взаємодії між державою та суспільством свідчать про те, що для розробки ефективної моделі взаємодії між владою та суспільством необхідно забезпечити правові, інституційні та технологічні умови для реалізації громадянами свого права на участь у прийнятті рішень щодо державної політики, а також для врахування органами влади громадської думки, актуальних соціально-політичних та безпекових питань шляхом розвитку фінансової підтримки цифрової демократії. Знову ж таки, згідно з результатами дослідження, можна спостерігати позитивну тенденцію щодо продовження демократизації державно-суспільних відносин, розширення можливостей залучення громадян та громадських організацій до прийняття та реалізації рішень.

ЦІНА КОНТРОЛЮ: ЧОМУ США ПЕРЕХОДЯТЬ ВІД САНКЦІЙ ДО СИЛОВОГО ТИСКУ НА ВЕНЕСУЕЛУ

Д. Ю. Соколов-Рудаков — Fri, 29 May 2026 00:00:00 +0300

ВИБІРКОВА ВЗАЄМОДІЯ ЯК МОДЕЛЬ СУЧАСНИХ ВІДНОСИН МІЖ ЄС ТА КНР

Чжан Ботун, І. В. Яремчук — Fri, 29 May 2026 00:00:00 +0300

У статті досліджено модель вибіркової взаємодії як провідний формат сучасних відносин між Європейським Союзом та Китайською Народною Республікою в умовах трансформації глобального міжнародного порядку. Актуальність теми зумовлена зростанням ролі ЄС і КНР як ключових економічних та політичних гравців світової системи, а також ускладненням характеру їхньої взаємодії, котра поєднує елементи співпраці, конкуренції та стратегічної обережності. Починаючи з установлення дипломатичних відносин у 1975 році та проголошення всеосяжного стратегічного партнерства у 2003 році, європейсько-китайські відносини зазнали суттєвої еволюції. Особливо помітною ця трансформація стала після 2019 року, коли Європейський Союз офіційно визначив Китай одночасно як партнера, економічного конкурента та системного суперника. На тлі геополітичної нестабільності, технологічних змін, кліматичних викликів і кризи традиційних моделей глобалізації відносини між ЄС та КНР набувають нового змісту, що потребує переосмислення на концептуальному рівні. У дослідженні використано системний, інституційний та порівняльний підходи, що дозволило розглянути відносини між ЄС та КНР як багатовимірний процес, у межах якого висока економічна взаємозалежність співіснує з політичними та ціннісними суперечностями. Джерельну базу дослідження становлять офіційні документи Європейського Союзу та Китаю, матеріали міжнародних організацій, статистичні дані, а також наукові публікації європейських і китайських дослідників. Обґрунтовано, що вибіркова взаємодія є відповіддю на неможливість повернення до моделі повноцінного стратегічного партнерства та водночас на небажання сторін переходити до відкритого конфронтаційного суперництва. Показано, що співпраця між ЄС і КНР зберігається насамперед у сферах торгівлі, кліматичної політики, глобального управління та наукових інновацій, тоді як у питаннях технологічної безпеки, прав людини та геополітики домінують стриманість і конкуренція. Зроблено висновок, що модель вибіркової взаємодії виконує стабілізуючу функцію в умовах зростаючої напруженості у міжнародній системі та може розглядатися як найбільш реалістичний сценарій розвитку відносин між ЄС і КНР у середньостроковій перспективі, оскільки дозволяє управляти суперечностями, підтримувати інституційний діалог і зберігати простір для прагматичної співпраці.

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА: МІЖ ЗАХІДНОЮ ПАРАДИГМОЮ ТА КИТАЙСЬКОЮ СПЕЦИФІКОЮ

В. М. Шамраєва — Fri, 29 May 2026 00:00:00 +0300

У статті представлено ретроспективний аналіз основних теоретичних підходів щодо визначення поняття «зовнішня політика» в рамках провідних західних теоретичних течій та китайської школи теорії міжнародних відносин. Метою дослідження стало виявлення концептуальних відмінностей між західною парадигмою, яка ґрунтується переважно на раціоналістичних, інтересоцентричних і державоцентричних засадах, та китайською специфікою осмислення зовнішньої політики, яка поєднує стратегічний прагматизм із нормативно-культурними та цивілізаційними чинниками. Проаналізовано ключові риси узагальнених підходів провідних західних течій до трактування зовнішньої політики у межах реалізму, лібералізму, конструктивізму тощо. Розкрито особливості китайського теоретичного дискурсу, зокрема увагу приділено акцентам на гармонії, ієрархічності міжнародних відносин, морально-етичному вимірі зовнішньої політики та довгостроковому стратегічному мисленні. Автором обґрунтовано, що у китайській школі міжнародних відносин зовнішня політика розглядається не лише як інструмент реалізації національних інтересів, а як елемент широкого цивілізаційного проєкту та засіб формування бажаного для КНР міжнародного порядку. У результаті проведеного дослідження автор приходить до висновку, що китайське розуміння зовнішньої політики не є альтернативою західним теоріям у вузькому сенсі, а скоріше доповнює їх та розширює теоретичні межі аналізу міжнародних відносин і сприяє формуванню плюралістичного та неконфронтаційного теоретичного простору.

ПОКОЛІННЯ ВІЙНИ У ПУБЛІЧНОМУ ПРОСТОРІ: ПОЛІТИЧНИЙ, ГУМАНІТАРНИЙ ТА МЕДІЙНИЙ ВИМІРИ

А. Г. Задорожня — Fri, 29 May 2026 00:00:00 +0300

Дослідження присвячене темі медійного висвітлення неповно(мало)літніх під час російсько-української війни, як свідків війни. Методологія базується на загальнонаукових та журналістських методах. Наукові факти або свідчення посадових осіб та учасників подій, зафіксовані в журналістських матеріалах, були зібрані з використанням методу спостереження, порівняння. У статті обговорюється право дитини брати участь у розв’язанні власних проблем, що є базовим принципом так званого Підходу до медіа, заснованого на правах дитини. З переходом до нового наративу, неповнолітніх сприймають не як пасивних об’єктів медіа, а як активних учасників подій. Встановлення рамок (у тому числі обмежень, що стосуються війни) і дотримання етичних журналістських стандартів включає пошук ефективних рішень, що пов’язано з теорією фреймування Ірвіна Гофмана. Дослідження базується на роботах як вітчизняних, так і закордонних експертів у галузі журналістики. Запропоновано три напрями, що формують розуміння того, як тема дітей висвітлюється в масмедіа. Вважається, що фактична функція відповідає за збір даних і передачу стислої інформації для широкої аудиторії. Морально-етична функція поєднує моральні принципи та професійні стандарти журналістики. Мотиваційна функція спонукає журналістів та аудиторію до соціальної солідарності під час війни з метою підтримки вразливих груп через міжнародні ініціативи, правозахисні організації чи волонтерські рухи. Виявлено, що особливу важливість представляють публікації, спрямовані на консолідацію зусиль суспільства для захисту цих вразливих груп від наявних і потенційних загроз (короткострокова мета) та з метою збереження майбутнього нації (довготривала перспектива). Встановлено, що журналіст покликаний стати модератором, здатним захищати права дітей, дотримуючись професійних етичних стандартів та усвідомлюючи наслідки modus operandi РФ стосовно осіб, які не досягли повноліття.

ПРОПАГАНДА РОСІЇ У ВЕНЕСУЕЛІ ПІД ЧАС ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ ПРОТИ УКРАЇНИ (2022–2024 РР.)

О. Ю. Запорожець, Р. А. Романенко — Fri, 29 May 2026 00:00:00 +0300

З початком повномасштабного вторгнення в Україну РФ активізувала свою діяльність в інформаційному просторі країн Латинської Америки для впливу на політичні рішення та громадську думку і формування спотвореного сприйняття військової інтервенції у сусідню країну. Одним з ключових регіональних союзників і провідників російської пропаганди та дезінформації у регіоні є Венесуела. У статті проаналізовано основні наративи та інструменти поширення російської пропаганди у Венесуелі під час повномасштабної війни Росії проти України. Визначено, що Венесуела є одним із ключових майданчиків для просування російської пропаганди через пряму ретрансляцію контенту RT en Español та Sputnik Mundo державними телеканалами, зокрема VTV та Telesur, а також політичним керівництвом країни. Російська пропаганда не просто присутня в інформаційному просторі країни, а інтегрована в державну інформаційну політику Венесуели, що дає змогу використовувати широкий спектр медіаресурсів для охоплення ширшої аудиторії. Пропаганда РФ у Венесуелі спрямована на виправдання війни проти України, дискредитацію українського державного керівництва, просування ідеї боротьби з фашизмом, демонізацію Заходу та формування образу росії як «гаранта багатополярного світу». Російські пропагандистські кампанії відрізняються масштабністю, розгалуженістю, ідеологічним забарвленням, адаптивністю та гнучкістю. Антиукраїнська риторика вплетена в антизахідний контекст у поєднанні з просуванням привабливих для місцевої аудиторії ідей антиімпералізму і багатополярності. Російська пропаганда значною мірою базується на фальсифікації та фабрикації фактів. Це дозволяє легітимізувати авторитарну владу, пояснювати внутрішню кризу зовнішніми змовами, підтримувати антиімперіалістичні ідеї, які є вже прийнятними для венесуельської аудиторії.

ТРАНСФОРМАЦІЯ РОСІЙСЬКОГО ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ: ЗАГРОЗИ ТА МОЖЛИВОСТІ ДЛЯ УКРАЇНИ

В. С. Караваєв — Fri, 29 May 2026 00:00:00 +0300

У статті досліджено трансформацію політичного режиму РФ, яка постала визначальним фактором дестабілізації сучасної системи міжнародних відносин. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю переосмислення внутрішньої природи російського авторитаризму, який у процесі своєї еволюції перейшов від гібридних форм до відверто тоталітарних практик, що безпосередньо корелює з рівнем агресивності його зовнішньої політики. Окреслено етапи формування сучасної російської політичної системи та особливості консолідації авторитаризму, розглядаються основні складові «путінської» моделі організації влади, спрямованої на нівелювання відцентрових тенденцій у Росії та реалізацію агресивних інтеграційних проектів щодо пострадянських держав. Встановлено, що ключовим етапом трансформації став демонтаж федералізму та формування «вертикалі лояльності», де регіональні еліти втратили суб’єктність. Окрему увагу приділено ролі силових структур як головного бенефіціара режиму. Виявлено, що криза легітимності 2011–2013 років стала точкою неповернення, після якої Кремль обрав зовнішню експансію як єдиний доступний інструмент збереження внутрішньої стійкості. Доведено, що перехід РФ до повномасштабної агресії став інструментом радикальної зміни внутрішньополітичного порядку денного: від соціально-економічного розвитку до парадигми «національного виживання». Встановлено, що основними механізмами легітимації режиму постали культивування образу «зовнішнього ворога» та ідеологія «геополітичного месіанства», що трансформувало авторитаризм у тоталітарний режим. Обґрунтовано, що зовнішня експансія є системною умовою виживання російських еліт, оскільки в умовах жорсткого моноцентризму та зрощення капіталу з владною вертикаллю війна виступає єдиним способом збереження владної монополії. Тривалість конфлікту зумовлена відсутністю внутрішніх запобіжників проти агресії та втратою легітимності режиму поза станом війни. Водночас стратегічна можливість України полягає в асиметричному впливі на внутрішню згуртованість російських еліт та активній участі у деконструкції інструментів геополітичного ревізіонізму РФ у повоєнний період.

ІДЕЙНО-КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ПУБЛІЧНОЇ ДИПЛОМАТІЇ КИТАЙСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ

І. І. Климчук — Fri, 29 May 2026 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано становлення та еволюцію публічної дипломатії Китайської Народної Республіки в контексті трансформації її зовнішньополітичної стратегії та міжнародного позиціонування. З’ясовано, що термін «публічна дипломатія» набув поширення у китайському політичному та науковому дискурсі лише з 1990-х років, тоді як раніше переважали поняття «зовнішня комунікація» та «урядова комунікація», що мали здебільшого односторонній і формалізований характер. Такий підхід, орієнтований на трансляцію офіційно санкціонованих наративів без урахування зворотного зв’язку з іноземною аудиторією, сприяв формуванню викривленого образу держави, зокрема в межах західного дискурсу «китайської загрози». Визначено історичні, політичні й економічні передумови формування нової моделі публічної дипломатії, зокрема наслідки політики «Великого стрибка» та «Культурної революції», а також реформаторський курс Ден Сяопіна, який започаткував модернізацію країни та впровадив нову зовнішньополітичну доктрину. Розкрито вплив подій 1989 року на площі Тяньаньмень і розпаду СРСР на трансформацію міжнародного сприйняття Китаю. Проаналізовано інституційне та ідеологічне оформлення публічної дипломатії, зокрема створення Пресканцелярії при Державній раді КНР, ініціативи Чжао Ціженга щодо покращення міжнародного іміджу країни та впровадження концепцій «Мирного піднесення» Чжен Біцзян, «Мирного розвитку» і «Гармонійного світу», ініційованих Ху Цзіньтао. Окрему увагу приділено посиленню ролі м’якої сили, культурної дипломатії та стратегічних комунікацій у період керівництва Сі Цзіньпін, зокрема стратегії «покращення міжнародної комунікації Китаю» (2021), спрямованої на зміцнення дискурсивної влади, просування китайської моделі розвитку та формування концепції «спільноти спільної долі людства». Розкрито нормативно-правові засади регулювання цієї сфери, зокрема, положення Закону КНР про зовнішні відносини (2023). Зроблено висновок, що сучасна публічна дипломатія КНР є комплексною системою, інтегрованою в механізми національної безпеки, яка поєднує ідеологічні, інформаційні та дипломатичні інструменти з метою формування образу Китаю як мирної, відповідальної та культурно самобутньої держави, що прагне глобального співробітництва й національного відродження в межах наративу «китайської мрії».

ЕВОЛЮЦІЯ ЯДЕРНОЇ ПОЛІТИКИ РФ 2020–2024: ЇЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ТА ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНА ФУНКЦІЯ

Я. В. Коган, С. П. Марчук — Fri, 29 May 2026 00:00:00 +0300

Стаття присвячена комплексному аналізу стратегічних документів Російської Федерації «Основи державної політики у сфері ядерного стримування» 2020 та 2024 років у порівняльному, історіографічному та внутрішньополітичному вимірах. Актуальність дослідження зумовлена трансформацією ролі ядерного чинника в умовах повномасштабної російсько-української війни та зростанням значення ядерного сигналінгу як інструменту міжнародної і внутрішньої політики. У межах дослідження здійснено порівняльний аналіз двох редакцій доктринальних документів, визначено еволюцію передумов і підстав застосування ядерної зброї, а також проаналізовано підходи західних і українських дослідників до пояснення цих змін. Окрему увагу приділено внутрішньополітичним чинникам трансформації ядерної політики РФ, зокрема її ролі у процесах легітимації влади та мобілізації суспільства. Методологічну основу роботи становить поєднання порівняльного аналізу нормативних документів, історіографічного підходу та елементів дискурс-аналізу офіційних заяв російського військово-політичного керівництва. Висунута гіпотеза полягає в тому, що оновлення ядерної доктрини 2024 року відображає не лише формальне розширення підстав для застосування ядерної зброї, але й прагнення компенсувати зниження ефективності ядерного стримування як інструменту зовнішньополітичного примусу в умовах затяжної війни. У результаті дослідження встановлено, що російська ядерна доктрина зазнала суттєвої функціональної трансформації: від класичного інструмента стримування до більш гнучкого засобу політичного тиску, стратегічної комунікації та внутрішньої легітимації. Доведено, що оновлена редакція доктрини відображає кризу переконливості ядерних погроз Російської Федерації та водночас свідчить про зростання ролі ядерного фактору як інструменту політичного сигналінгу у міжнародних відносинах.

АНАЛІТИЧНІ ЦЕНТРИ ЯК ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ІНФРАСТРУКТУРА ГЕОСТРАТЕГІЇ США

Д. С. Коротков — Fri, 29 May 2026 00:00:00 +0300

У статті досліджується роль аналітичних центрів як ключового елемента інтелектуальної інфраструктури геостратегії США. Актуальність теми зумовлена змінами у світовій безпековій матриці, а війни в Україні та на Близькому Сході є глобальним «стрес-тестом» для неоліберального світопорядку, стратегічної міцності США та стійкості західних без пекових альянсів. Сучасні війни та конфлікти надають надзвичайно актуальний емпіричнийконтекст для вивчення того, як американські аналітичні центри,які формують дискурс, визначають стратегічні варіанти та легітимізують дії держави. Проаналізовано історичну еволюцію «фабрик думок» у США від початку ХХ ст. до сучасності, зокрема діяльність Брукінгського інституту, Фонду Карнегі за міжнародний мир, Ради з міжнародних відносин, Heritage Foundation, RAND Corporation та CSIS. Досліджується інструментарій впливу аналітичних центрів США у розробленні зовнішньополітичних стратегій держави: від «взаємного гарантованого знищення» корпорації RAND до військових ігор (war-games)та моделювання сценаріїв військових конфліктів експертами CSIS. Доведено, що аналітичні центри відіграють ключову роль у легітимізації участі США у світових конфліктах, не лише формуючи консенсус еліт, але й проектуючи нормативні рамки, що підтримують довгострокові стратегічні цілі. Генерація ідей, підготовка експертів, аналітична підтримка уряду та моделювання сценаріїв – інструментарій авторитетних американських «фабрик думок», який є комплексним та багатопрофільним і допомагає уряду США швидко реагувати на сучасні геополітичні виклики. Визначається, що під час криз вплив «фабрик думок» посилюється, оскільки уряди шукають швидких експертних порад. Їхня здатність визначати межі «прийнятних» політичних варіантів, особливо в поляризованих політичних контекстах, дозволяє їм опосередковано визначати напрямок зовнішньої політики.

ВІД ТИМЧАСОВОГО ЗАХИСТУ ДО КЕРОВАНОГО ПОВЕРНЕННЯ: ЦИРКУЛЯРНА МІГРАЦІЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ РЕІНТЕГРАЦІЇ В ПОСТКОНФЛІКТНІЙ УКРАЇНІ

О. С. Кошова — Fri, 29 May 2026 00:00:00 +0300

Повномасштабна агресія Російської Федерації проти України спричинила безпрецедентну хвилю вимушеної зовнішньої міграції, що спричинило до появи складного завдання з повернення державою громадян у постконфліктний період на тлі зниження у значної частки з них готовності до одномоментної репатріації та високої невизначеності міграційних намірів. Метою статті є аналіз потенціалу циркулярної міграції як інструменту керованої, поетапної реінтеграції громадян України в постконфліктних умовах на основі компаративного дослідження міжнародного досвіду. Методологічно робота ґрунтується на теоретичному аналізі концепції циркулярної міграції та порівняльному дослідженні трьох кейсів – Польщі, Молдови та Грузії – з урахуванням їх інституційних підходів до управління мобільністю та реінтеграцією. Дослідження показує, що циркулярна міграція може бути ефективною переважно за наявності належних інституційних умов, зокрема добровільності участі, захисту прав мігрантів, можливості повторюваних легальних переміщень та збереження соціальних прав при перетині кордонів. Аналіз польського досвіду дав можливість виявити ризики трансформації усталених циркулярних патернів у тривалу еміграцію в умовах війни; молдовський кейс демонструє можливості економічної реінтеграції через інституціоналізовані програми підтримки підприємництва для репатріантів, але водночас вказує на залежність від грошових переказів; грузинський досвід ілюструє потенціал циркуляції знань і залучення діаспори, але також обмеження через брак операційних механізмів фінансової підтримки. Отримані результати свідчать, що для України циркулярна міграція може бути релевантною не як альтернатива поверненню, а як проміжна стратегія, яка поєднує збереження мобільності з поступовою реінтеграцією за умови узгодження міграційних механізмів із ширшими стратегіями післявоєнного відновлення, розвитку людського капіталу та створення економічних можливостей для потенційних репатріантів.

УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА У ВЕЛИКІЙ БРИТАНІЇ У 2014–2026 РОКАХ

Є. В. Маньковський — Fri, 29 May 2026 00:00:00 +0300

У статті представлено результати дослідження еволюції української діаспори у Великій Британії впродовж 2014–2026 рр. Метою статті є комплексний аналіз змін у чисельності, соціальній структурі, формах самоорганізації, культурному житті та напрямах суспільно-політичної активності української громади у Великій Британії в умовах російсько-української війни. У результаті дослідження встановлено, що впродовж 2014–2026 років українська діаспора у Великій Британії пройшла кількісну та якісну трансформацію: від відносно невеликої історично сформованої громади до однієї з найбільш помітних нових етнічних спільнот країни. Зростання чисельності діаспори особливо посилилося після 2022 року внаслідок масштабного переміщення громадян України до Великої Британії в межах гуманітарних програм підтримки. Виявлено, що сучасна структура української діаспори характеризується високим освітнім потенціалом, професійною різноманітністю, переважанням жінок і дітей серед новоприбулих, а також поєднанням історичних організацій із новими горизонтальними формами громадської самоорганізації. Дослідження показало, що традиційні інституції української громади співіснують із новими волонтерськими, соціальними та адвокаційними ініціативами, які виникли під впливом війни та нових міграційних процесів. Особливу увагу приділено тому, що у 2014–2026 роках українська діаспора у Великій Британії виконувала не лише соціально-культурну, а й суспільно-політичну функцію: через діяльність громадських організацій, публічні акції, інформаційні кампанії, взаємодію з британськими політичними колами та адвокаційні ініціативи вона сприяла формуванню стійкої підтримки України в британському суспільстві та політичному середовищі. Водночас культурні проєкти, освітні програми, фестивалі, мистецькі заходи та діяльність українських організацій стали важливим інструментом збереження національної ідентичності й популяризації України у британському публічному просторі. Доведено, що в умовах російської агресії українська діаспора стала важливим чинником міжнародної солідарності з Україною, поєднуючи гуманітарну допомогу, громадянську мобілізацію, культурну дипломатію та суспільну підтримку українських громадян у Великій Британії.

МІЖКУЛЬТУРНИЙ АСПЕКТ ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНИХ ВІДНОСИН У ФЕДЕРАТИВНІЙ РЕСПУБЛІЦІ НІМЕЧЧИНА

М. М. Палінчак, В. В. Юрош — Fri, 29 May 2026 00:00:00 +0300

У статті здійснено міждисциплінарне дослідження міжкультурного аспекту державно- церковних відносин у Федеративній Республіці Німеччина, що розглядається як одна з найбільш послідовних і водночас гнучких моделей співпраці держави та релігійних інституцій у сучасній Європі. Німецька «коопераційна модель» поєднує принцип світськості держави із правовим та інституційним визнанням церков як суспільно значущих партнерів, що дозволяє їм брати участь у вирішенні соціальних, культурних та освітніх завдань. У центрі уваги – міжкультурний вимір взаємодії держави та релігійних організацій, який площинах як: правова, соціальна, культурна та освітня. Дослідження спирається на комплекс методологічних підходів – порівняльно-політологічний, історико-генетичний, інституційний, дискурсивний та кейс-стаді, що дало змогу проаналізувати як еволюцію правового статусу церков у Німеччині, так і їхню сучасну суспільну роль. Виявлено головні виклики сучасного етапу: секуляризація та ерозія традиційної релігійності, зростання культурного і конфесійного плюралізму, поява нових релігійних спільнот із вимогами інституційного визнання, ризики радикалізації частини мігрантських груп та правові асиметрії, які ускладнюють інтеграцію некласичних конфесій. Практичне значення дослідження полягає у можливості використання німецького досвіду для багатоконфесійної України. Адаптація окремих елементів коопераційної моделі може стати підґрунтям для вдосконалення української системи державно-церковних відносин, зокрема у сферах правового регулювання, соціального партнерства та освіти. Таким чином, німецький досвід демонструє, як інституціоналізоване партнерство держави і церкви може стати ресурсом демократичного розвитку, суспільної стабільності та консолідації багатоконфесійного суспільства.

ЕТНО-КОНФЕСІЙНІ СКЛАДОВІ ВНУТРІШНЬОГО ПОЛІТИЧНОГО КОНФЛІКТУ В ІРАКУ

Д. К. Побле, О. П. Ніколаєва — Fri, 29 May 2026 00:00:00 +0300

Головною метою цього дослідження є аналіз етно-конфесійних аспектів внутрішньо- політичного конфлікту в Іраку з метою виявлення причин і наслідків конфлікту та розробки рекомендацій щодо сприяння мирному врегулюванню. Обґрунтування теми базується на наявності етно-конфесійних відмінностей у країні, існуванні різних культурних та релігійних груп, таких як суніти та шиїти, курди та єзиди, а також інших етнічних груп, що створює складність та вразливість для іракського суспільства та призводить до регулярних конфліктів та напруженості. Розуміння етно-конфесійних аспектів конфлікту в Іраку може сприяти певному підвищенню наукової значущості дослідження для аналізу міжетнічних та міжрелігійних конфліктів, а також позитивно вплинути на пошук політичних та соціальних стратегій мирного врегулювання конфліктів у міжнародному масштабі. Вивчення етно-конфесійних складових конфлікту в Іраку з практичної точки зору може бути корисним для міжнародних організацій, правозахисних груп та гуманітарних агентств у розробці програм та проектів, спрямованих на покращення ситуації в регіоні та сприяння мирному вирішенню конфлікту. Аналіз подій мався на увазі як основний базовий метод дослідження, фрагментарно підкріплений історичним, функціональним, геополітичним методами. Як наслідок, вивчення етно-конфесійних складових внутрішньополітичного конфлікту в Іраку може зберегти інтерес міжнародних суб’єктів до стабільності Іраку, що також відкриває можливості для дипломатичних ініціатив.

ГЕОПОЛІТИЧНИЙ ІНСТРУМЕНТАЛІЗМ ТА ІДЕОЛОГІЧНА АМБІВАЛЕНТНІСТЬ У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ, СРСР ТА СУЧАСНОЇ РФ

Р. А. Сирінський — Fri, 29 May 2026 00:00:00 +0300

У статті аналізується феномен ідеологічного інструменталізму як визначальної риси зовнішньої політики Російської імперії, СРСР та сучасної Російської Федерації. Відштовхуючись від новітнього прикладу – фактичного визнання Кремлем руху «Талібан» шляхом підняття його прапора над афганським посольством у Москві, – автор демонструє історичну тяглість російської готовності до співпраці з ідеологічно протилежними, а інколи й відверто ворожими режимами за умови, що така співпраця відповідає імперським інтересам. У роботі простежуються приклади такої політики від союзів Російської імперії з Османською Портою, через радянсько-фашистські економічні й політичні домовленості, співпрацю СРСР з антикомуністичними режимами Китаю, Іспанії, Єгипту та Бірми, аж до сучасної практики Кремля щодо пострадянського простору та «російського світу». Особлива увага приділяється внутрішній логіці цієї політики, яка передбачає систематичне жертвування навіть тими групами населення або політичними силами, що декларуються об’єктами захисту. Зроблено висновок про структурну спадковість російського імперського мислення, для якого ідеологія є не цінністю, а змінним інструментом досягнення геополітичних і економічних цілей. Він базується на основі аналізу праць сучасних науковців Сергія Плохія, Тімоті Снайдера, Марка Ґалеотті, Джеймса Келвітта Кларка ІІІ, мемуарів радянських діячів, причетних до формування та втілення зовнішньої політики СРСР, і спеціалізованих досліджень, що створює належну доказову базу дослідження та переконливо демонструє: ідеологічна гнучкість російської активності у міжнародних відносинах є вагомою частиною довготривалої імперської моделі поведінки, яка зберігається незалежно від зміни офіційної ідеології держави – від православного монархізму до комунізму та сучасної концепції «російського світу».

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО ЯК РЕФЛЕКСІЯ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ: (CASE ОДЕСИ)

О. Ю. Хорошилов — Fri, 29 May 2026 00:00:00 +0300

Статтю присвячено дослідженню образотворчого мистецтва як засобу рефлексії містян Одеси щодо перебігу російсько-української війни. Методологія ґрунтується на конструктивістській парадигмі та передбачає дослідження акторних тактик та стратегій у політико-естетичному осмисленні подій війни, застосуванні художнього інструментарію для мобілізації громадян на підтримку ЗСУ, визначенні змісту соціальної комунікації в межах локальної спільноти тощо. Образотворче мистецтво в традиційних та новітніх його жанрах інтерпретується автором в інструментально- технологічному сенсі – в якості комплексу «м’яких» та «розумних» технологій, спрямованих на колективну свідомість з метою творення відповідної естетичної картини світу, емоційних оціночних суджень щодо феноменів, процесів та подій політичної дійсності, формування надійних каналів вертикальної та горизонтальної невербальної соціальної комунікації тощо. Використані процедури міської етнографії: фото-фіксація ідеологічно-навантажених кейсів образотворчого мистецтва в локаціях м. Одеси, їхній порівняльний та критичний контент-аналіз із подальшою інтерпретацією в якості засобів та результатів естетичного (індивідуального і групового) осмислення феномену війни. Виявлено жанрову специфіку естетичного виробництва інституційних та неінституційних акторів локального політичного режиму м. Одеси. Надано оцінку ефективності побудови невербальної політичної комунікації за допомогою витворів образотворчого мистецтва. З’ясовано наявність різних підходів у формуванні естетичного змісту місцевого «скопічного (scopic)» режиму. Визначені перспективи подальшого дослідження ролі та статусу образотворчого мистецтва в арсеналі засобів політики.

ВПЛИВ ЗОВНІШНІХ АКТОРІВ НА ЕТНОПОЛІТИЧНІ КОНФЛІКТИ В УКРАЇНІ: СУЧАСНІ ВИКЛИКИ ТА КОМУНІКАЦІЙНІ СТРАТЕГІЇ ПОЛІТИЧНОГО PR ДЛЯ МАЙБУТНІХ ВИБОРІВ

А. М. Шаповалова, М. А. Ведутенко — Fri, 29 May 2026 00:00:00 +0300

У статті проведено комплексне наукове дослідження механізмів та наслідків впливу зовнішніх акторів на етнополітичну стабільність України в умовах повномасштабної війни та підготовки до повоєнного виборчого циклу 2026 року. Актуальність теми зумовлена необхідністю нейтралізації гібридних загроз, спрямованих на дестабілізацію суспільної єдності через інструменталізацію етнічних, мовних та релігійних розломів. На основі аналізу широкого кола джерел, зокрема соціологічних даних Центру Разумкова та КМІС за 2024–2025 роки, виявлено динаміку трансформації національної ідентичності від етнокультурної до громадянської. Окрему увагу приділено стратегіям російської федерації, яка використовує «когнітивну війну», дезінформаційні екосистеми та релігійний чинник (УПЦ МП) для підриву державної суб’єктності. Розглянуто вплив регіональних акторів, зокрема Угорщини та Румунії, у контексті захисту прав національних меншин та їхнього впливу на євроінтеграційні процеси. Проаналізовано сучасні комунікаційні стратегії політичного PR, включаючи концепції «Projecting Self» та використання штучного інтелекту для формування «інформаційного щита». Досліджено дорожню карту підготовки до виборів 2026 року, що передбачає багаторівневий безпековий аудит, цифрову прозорість фінансування та протидію «корозійному капіталу». Наукова новизна полягає у концептуалізації моделі стратегічних комунікацій, здатної мінімізувати етнополітичну напругу через інклюзивні наративи та випереджальне спростування. Особливий акцент зроблено на значущості відновлення Державного реєстру виборців з 1 січня 2026 року та впровадження кібернавчань для захисту електоральної цілісності. Висвітлено роль концепції «Distancing Self» у деконструкції ворожих маніпуляцій та зміцненні когнітивної резильєнтності громадян. Запропоновано застосування адаптивних AI-алгоритмів для превентивного виявлення мікротаргетованих провокацій у соціальних медіа. Висновки містять рекомендації щодо зміцнення національної резильєнтності та адаптації виборчого законодавства до умов гібридних викликів.

ПОЛІТИЧНИЙ КОНТЕКСТ ІДЕОЛОГІЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ СУЧАСНОГО КИТАЮ

О. В. Шевченко, Н. О. Піпченко — Fri, 29 May 2026 00:00:00 +0300

У статті розглядається ідеологія екологічної цивілізації як важливий чинник, що визначає сучасну кліматичну політику Китаю. Історичні та філософські осно- ви концепції екологічної цивілізації сягають корінням у традиційну китайську культуру та її поступовий розвиток у політичному дискурсі Комуністичної партії Китаю. Ідеологія стала невід’ємною частиною офіційної національної стратегії балансування між економічним розвитком та екологічною стійкістю, що виникла на тлі глобальної зміни клімату та зростаючого міжнародного тиску на країну щодо прийняття моделей сталого розвитку. Також розглядається вплив міжнародних кліматичних угод та історичних трансформацій глобального екологічного руху на формування китайського підходу. Особлива увага приділяється аналізу механізмів інтеграції ідеології екологічної цивілізації в державну політику та практику в енер- гетиці, промисловості та міському розвитку, що супроводжували перехід Китаю до низьковуглецевої економіки, а також розвитку нових інституційних структур для підтримки кліматичних ініціатив. У статті висвітлено вплив ідеології екологічної цивілізації на кліматичну дипломатію Китаю, зокрема його участь у глобальних угодах щодо скорочення викидів парникових газів та просування концепції спільної, але диференційованої відповідальності. Аналізуються виклики, з якими стикається Китай при реалізації політики екологічної цивілізації, включаючи національні та міжнародні чинники. Встановлено, що ідеологія екологічної цивілізації має зна- чний вплив на державне управління, поєднуючи традиційні китайські цінності з вимогами глобальної екологічної безпеки.

ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ У ДИПЛОМАТИЧНИХ ПЕРЕМОВИНАХ І МЕДІАЦІЇ

А. Р. Акопов — Fri, 29 May 2026 00:00:00 +0300

У статті досліджується роль штучного інтелекту (ШІ) у дипломатичних перемовинах і медіації з акцентом на його практичному використанні, а також аналізі його потенційних переваг і ризиків. Дослідження покликане забезпечити цілісне розуміння наслідків використання інструментів ШІ для сучасної дипломатії та оцінити їхній потенційний вплив на врегулювання міжнародних конфліктів, управління кризовими ситуаціями та формування державної політики у цифровізованому та технологічно опосередкованому міжнародному середовищі. Встановлено, що у контексті зростаючої світової нестабільності та ускладнення міжнародних конфліктів штучний інтелект виступає важливим чинником трансформації дипломатичних перемовин і медіаційних процесів. Інтеграція технологій ШІ в дипломатичну практику відображає ширші тенденції цифровізації міжнародних відносин та осучаснює інструменти для аналізу конфліктів, підтримки прийняття рішень, оцінки ризиків, моделювання сценаріїв розвитку подій і полегшення комунікації між учасниками перемовин на національному та міжнародному рівнях. Опрацьовуючи великі обсяги структурованих і неструктурованих даних, системи ШІ допомагають дипломатам та медіаторам виявляти поведінкові закономірності, прогнозувати результати перемовин, моделювати альтернативні сценарії та сприяти узгодженню позицій у двосторонніх і багатосторонніх форматах. Крім цього, ШІ може оптимізувати розподіл ресурсів, контролювати виконання домовленостей і відстежувати часові зміни позицій зацікавлених сторін. Разом із тим використання ШІ у чутливих дипломатичних процесах створює низку етичних, правових і політичних ризиків, включно з прозорістю, підзвітністю, довірою, безпекою даних, справедливістю та збереженням ролі людини в ухваленні рішень.

ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ У СУЧАСНІЙ ПОЛІТИЦІ: ТРАНСФОРМАЦІЯ МЕХАНІЗМІВ ДЕМОКРАТИЧНОГО ВРЯДУВАННЯ

І. В. Бубнов — Fri, 29 May 2026 00:00:00 +0300

У статті розглянуто сучасні підходи до аналізу та прогнозування політичних процесів за допомогою алгоритмічного моделювання та технологій штучного інтелекту. Метою статті є систематизація теоретичних і аналітичних підходів до осмислення трансформації механізмів прогнозування політичних процесів та демократичного врядування під впливом технологій штучного інтелекту. Доведено, що використання моделей сприяє більш глибокому розумінню взаємодії між індивідуальними політичними уподобаннями громадян та структурними характеристиками політичної системи. Виявлено, що ефективне застосування моделювання у політичних дослідженнях передбачає послідовне виконання низки наукових завдань, серед яких особливе значення набуває процес верифікації результатів у контексті інтеграції технологій штучного інтелекту та аналізу великих даних. Актуалізовано роль штучного інтелекту у трансформації суспільно-політичних процесів та методів їхнього дослідження. Розглянуто, що під впливом розвитку соціальних мереж політична поведінка сучасного індивіда характеризується зростанням політичного відчуження, формуванням симулятивної картини самоврядування та посиленою залежністю від алгоритмів цифрових платформ. Використано емпіричні та концептуальні підходи для дослідження впливу штучного інтелекту на мобілізаційний потенціал громадян та розвиток алгоритмічного прогнозування політичних процесів. Доведено, що цифрові технології та алгоритмічне моделювання сприяють формуванню нових форм політичної участі, зокрема масових онлайн-дискусій, що дозволяють значній кількості громадян активно долучатися до деліберативних механізмів формування політики. Виявлено, що уряди дедалі активніше впроваджують цифрові інструменти для підвищення ефективності публічних послуг та залучення громадян до процесів демократичного врядування.

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНЕ ТА ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО ВОЛОДИМИРА БОНІФАТІЙОВИЧА АНТОНОВИЧА У ФОРМУВАННІ УКРАЇНОФІЛЬСЬКОГО РУХУ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ.

В. В. Єгоров, Ю. Є. Баєва — Fri, 29 May 2026 00:00:00 +0300

У статті здійснено аналіз діяльності Володимира Боніфатійовича Антоновича як інтелектуального та політичного лідера українофільського руху другої половини ХІХ ст. Досліджено його роль у формуванні культурницької моделі національного розвитку, становленні української політичної думки та інтелектуальних засад модерного націєтворення в умовах Російської імперії. Проаналізовано еволюцію політичних поглядів ученого, його концепцію культурної мобілізації суспільства, а також бачення перспектив розвитку українського національного руху.Особливу увагу приділено аналізу діяльності Антоновича як організатора українського інтелектуального середовища, ідеолога культурницької стратегії національного руху та одного з провідних представників української інтелектуальної еліти ХІХ ст. Розглянуто його участь у діяльності українських громад, взаємодію з провідними діячами українського руху та вплив на формування нової генерації українських істориків і громадських діячів. Механізми впливу В. Б. Антоновича реалізовувалися через поєднання наукової, освітньої та організаційної діяльності. Це включало формування інтелектуального дискурсу, наставництво та підготовку нової генерації українських інтелектуалів, а також участь у діяльності інституцій, що забезпечували відтворення національно орієнтованої еліти. Обґрунтовано, що діяльність В. Б. Антоновича сприяла консолідації українського інтелектуального середовища, розвитку історичної науки та формуванню модерної української національної ідентичності. Показано, що його концепція національного розвитку базувалася на пріоритеті культурно-освітньої діяльності, поступовості суспільних змін та ідеях федералізму. Зроблено висновок, що Антонович виступав не лише як історик і громадський діяч, але й як інтелектуальний лідер, який значною мірою визначив ідейні орієнтири українського національного руху та вплинув на формування української політичної думки модерної доби.

ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ М’ЯКОЇ СИЛИ: РОЛЬ ЦИФРОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ У НОВІЙ АРХІТЕКТУРІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

О. О. Михайлюк — Fri, 29 May 2026 00:00:00 +0300

У статті здійснено комплексне теоретико-аналітичне осмислення трансформації концепції м’якої сили в контексті цифровізації міжнародних відносин. Метою дослідження є концептуалізація та критичне переосмислення м’якої сили в умовах цифровізації міжнародних відносин, зокрема через аналіз трансформації її механізмів, носіїв та етичних вимірів під впливом цифрових технологій, платформенних інфраструктур, алгоритмічного посередництва та нових форм інформаційної взаємодії. Методологічною основою виступає міждисциплінарний підхід, який поєднує інструменти політичної теорії, цифрових гуманітарних наук, міжнародних відносин і критичної платформенної політичної економії. У роботі досліджено динаміку взаємодії державних і недержавних акторів у цифрових середовищах, проаналізовано інструменти впливу (наративи, кіберсимволіка, big data, штучний інтелект), а також виявлено нові простори реалізації м’якої сили – соціальні платформи, метавсесвіти, віртуальні ком’юніті. Особливу увагу приділено кейсам США, Китаю та України як прикладам різних моделей цифрової м’якої сили. Окремо окреслено ризики цифрової нерівності, дефіциту глобального регулювання і відсутності етичних стандартів у сфері цифрового впливу. Практичне значення полягає у можливості використання результатів дослідження для вдосконалення зовнішньополітичних стратегій, формування міжнародного іміджу держави та розробки нормативної рамки цифрової дипломатії. Зроблено висновок, що цифрова м’яка сила перетворюється на ключовий механізм формування нової архітектури глобального впливу, вимагаючи перегляду традиційних уявлень про силу, легітимність та міжнародну взаємодію.

ФІЛОСОФСЬКИЙ СЕНС СУЧАСНИХ ГЕОПОЛІТИЧНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ

Є. С. Огаренко — Fri, 29 May 2026 00:00:00 +0300

У статті розглядається специфіка сучасної геополітичної ситуації, початок якої сягає кінця Холодної війни і розпаду СРСР. Пропонується авторський погляд на сучасну геополітичну ситуацію з точки зору культурно-ціннісного виміру геополітичних трансформацій як своєрідних циклів еволюції виду «homo sapiens». Визначається специфіка сучасної геополітичної трансформації як такої, що здійснюється на тлі девальвації людського розуму на користь штучного інтелекту, відсутності загально- зрозумілої ціннісної перспективи розвитку людства. Це може свідчити про певний еволюційний глухий кут розвитку виду «homo sapiens» або точку біфуркації подальшої еволюції виду з катастрофічними для базових людських цінностей наслідками. Автор припускає, що європейський раціоналізм з його гуманістичним пафосом всевладдя людського розуму девальвується, а новий ментальний порядок формуватиметься на культі штучного розуму, його «жерців» і «покровителів». Всесвітньо- історична іронія полягатиме в тому, що інтернет, що з’явився в ліберально-демократичній державі, де його поява спочатку декларувалася як поява «нового дому Розуму», незалежного від держави, стане згодом чинником посилення державного контролю над інтелектуальною свободою й тоталітаризацією самої держави. Національно-політична ідентичність і її гарант – національна держава витіснятимуться культурно-політичною ідентичністю у рамках «великих просторів» імперського типу. Нові державні утворення будуть захищені від інтелектуального впливу один на одного аналогом «великого китайського фаєрволу». Відповідно сучасна капіталістична світ-система з її глобалізованим ринком втратить своє значення у світовій економіці. Світова економіка буде сегментована відповідно до геополітичних зв’язків на основі нових імперського-державних інтересів.